По весні дві тисячі надцятого року двоє подорожніх ізближались до Калуша з Осмолодського шляху. Один був молодий собі повстанець, збройний як до війни, другий, по одежі та неголеній щетині, сказать би, турист, а по автомату поверх вітровки, по гранатам на поясі і по суровим вогням ув очах – старий партизан. Дрезина у них перехняблена, одяг і рюкзаки позапилювані: зараз було знать, що їдуть не зблизька.
        Була вранішня пора. Сонце розжарювалося, пробиваючись крізь зелені віти мохнатих смерек і гладеньких буків, і кидало тіні на пасажирів дрезини. Пташки співали і свистали усюди по лісі так голосно і гарно, що перебивали дзюрчання струмка, вздовж якого бігла дорога. А подорожні, притулившись спинами один до одного, ніби й не помічали цієї краси.
        --І аж дивно мені, Петре, що то з Президентом сталося, -- каже старий. – Наче наворожив хтось. Робить казна-що, ніби знов до проклятих давніх часів повернутися хоче..
        --На сім світі завсігди так, -- озвався Петро, -- правди нема і не буде. Але ж то не означа, що вільні люди мають кривді покірно коритися і служити. А ще більш мені не по нутру ота кров, що розлилася всюди по Вкраїні. Президент після Перевороту голови рубає на всі боки, і величається кат його зна якими заслугами, що їх він уже й не має. Святе діло проти вбивці на прю стати.
        --Еге ж, -- каже старий. – Бо рабами в тій руїні вже люде чесні бути на хочуть.
        Сказав да й витер нишком од молодого Петра старечу сльозину.
        Що ж то були за подорожні такі, і чого вони проти того Президента з його Переворотом повстали? Були вони звичайні міщани, які утомилися дивитись на те, що по всій славній Русі-Україні діялося. А був то час, коли молода київська держава вже вбилася, як у народі кажуть, в пір'я і могла добряче клюнути і американського, і німецького, і російського, і польського орла. Знайшовся Президент, який поклав край незгодам і зрадам в уряді, і зажили люде "в сім'ї вольній" заможно і без чужого пановання своїм громадським розумом.
        Коли ж бачать, аж ізнов негаразд починається на Вкраїні. Вже президентська булава умочилася на раз і не два у крові свого народу. Прийшли на рідну землю чужоземні зайди, які руками наших же попихачів почали красти все, що можна, і до себе вивозити. Не хотіли українці так жити і терпіти ті знущання, то Президент на те ради громадські порозганяв і у крові християнській утопив. Так і бідували люде: на словах ніби й уряд свій, і держава, а на ділі боязко слово незгоди мовити про тую руїну, щоб себе і рідних не занапастити.
        Звичайно, знайшлися чесні серцем сміливці, які не хотіли в ярмі доживати віку.

[1] Якщо є можливість, то перед цією частиною поставте яку-небудь негритянську музику, бажано гангста-реп, з таким чітким ритмом і суровим голосом, хай там співають про чорне братство; зробіть тихіше, щоб слів не можна було розібрати, і читайте.

        Подивіться на цих людей.
        Подивіться на їхні обличчя. Засмаглі, брудні, скривавлені, ощетинені. Бліді, вмиті, пошрамовані, виголені. Подивіться на їхні посмішки.
        Справді, погляньмо на них тоді, коли вони сміються. Збережемо їх у пам“яті щасливими, бо що може бути щасливішим і радіснішим, величнішим і прекраснішим, ніж історія боротьби за свободу? Тільки історія Розп“ятого за людей. А що може зрівнятися з боротьбою за свободу? Напевно, тільки любов. Подивіться на цих людей.
        Ось Чорний сидить на кухні у черговій явочній квартирі, варить собі каву і читає книжку з історії, якусь там «Історію середньовічного Сходу» чи щось подібне. І уже забув, що він керівник підпілля у Києві, керуючий Сьомою підпільною бригадою (котра насправді є Першою), людина-легенда, на яку за стіною чекають товариші, щоб розробляти листівку, чи план, чи бомбу. Де там. Читає, щось виписує і сміється. А це Дубощит і Очерет. Стоять посеред весняного лісу перед підбитим бронетранспортером, узявшись за руки і з дитячою радістю вивісивши за плечі зброю. Стоять і посміхаються своєму щастю в камеру. А камеру в руках тримає не хто інший, як Крапля, командир Особливого полку Армії, людина зі з“їхалою стріхою, житель Коростеня. І от дивиться колишній поліський робітник крізь об“єктив мильниці на колишніх київських студентів і теж посміхається. Нормально так посміхається, а не вищирюється страшно, як звичайно. Згадує щось.
        Будь ласка, знайомтесь, Троммель, командуючий Армією. Хоча тут він ще не командуючий, не знайомий іще ані з Краплею, ані з Чорним, ані з ліпшим своїм другом Дубощитом. Їде собі березневим днем із Херсона до Миколаєва, нібито продовжувати навчання. Та не кораблі будувати він учитиметься, а робити революцію. Ось він, крупним планом, притулився лобом до мокрого вікна у прокуреному тамбурі, дивиться туди і радіє тому, що сподівається зробити.
        Хто це виглядає з люку бетееру, напускаючи на обличчя незворушність воїна-визволителя? Це Сергій Бірюк із Полтавського педінституту, нині Слобожанського університету, ватажок наддніпрянських партизан. Дядьки з колективних господарств називають його батьком, бо він їм приніс відпочинок від праці, фермери теж величають його так, бо чекають, що після революції нарешті не буде бартеру, ціни на дизпаливо зменшаться, а на картоплю зростуть. Юнаки-повстанці називають його батьком, бо він хоче, щоб його так називали і читає лівацьку літературу. Учора впала Сміла, завтра впаде Корсунь, а сьогодні він їде рідним селом, і його військо салютує хто чим має. Оце жизнь. Бірюк усміхається сусідам і пускає запалювальний у сільраду.
        Вони серед нас. У людському натовпі одразу помітно лице Ганжі. Так, це він, найзагадковіший з підпілля, їде ескалатором, крутить вуса, по-доброму сміється, спершу мовчки, потім уголос, і негайно замовкає. Бо треба ж шифруватись. Він поспішає на зустріч з Чорним, щоб запропонувати йому свою співпрацю і найкращу в світі підпільну армію, міську герілью, тактику вуличних боїв. Давненько він цього чекав. Прекрасні ці хлопці — і Чорний, і Дубощит, та й Троммель, і старий Неборачко. Нема переводу їхньому роду, познайомимось, веселиться Ганжа, випасаючи патрульних, і наваримо каші, та нам її й їсти....