Самвидавський рух в Україні був виявом поглиблення кризи комуністичної ідеології та суспільно-політичної системи. Подібні рухи розвивалися в названий період у багатьох країнах соцтабору та в інших республіках СРСР (Грузія, Вірменія, Росія та ін.). Теорії, пов'язані з ревізією марксизму, тоді ж розвивалися й у Західній Європі. Тому український самвидав певною мірою відбивав світові інтелектуальні тенденції, оскільки значна частина його творів була спрямована на критику офіційної ідеології [1].

Загалом же тематика українських самвидавських творів була досить різноманітною. Насамперед вони викривали великодержавну шовіністичну політику московського центру щодо України. Значна частина публікацій мала й загальнодемократичний зміст, публікувалися в т.ч. й матеріали з Москви та Ленінграда. Поширювався також і "фаховий" самвидав (з різних питань науки, зокрема, історичної).

У першому номері самвидавського журналу "Український вісник" (1970 р.) його видавці виділили три етапи розвитку самвидаву. Перший етап - суто літературний самвидав 1960-х років (поезія, статті чи спогади, що стосувалися літератури). Усе талановите й прогресивне, що відкидалося цензурою, з'являлося в літературному самвидаві. Другий етап (1963-1965 р.р.) характеризується появою політичних статей та анонімної публіцистики. Третій (друга половина 60-х років) - період поширення публіцистики та документів, автори яких не приховували своєї причетності до них [2].

Самвидав поширювався в основному в містах серед молодої інтелігенції та серед представників професійної інтелігенції, вчених, письменників, журналістів, літераторів та студентів. Саме ці соціальні групи становили основу українського самвидаву [3].

Самвидав, звичайно, поширювався за такою схемою: той, хто мав документи, давав читати їх своїм "надійним" друзям, родичам, знайомим, ті в свою чергу знайомили з цими матеріалами своїх "перевірених людей". Практично постійним був канал обміну самвидавом між Києвом та Львовом. У Києві документи поширювалися кількома групами "видавців", що гуртувалися часто за професійною ознакою. Ключовою фігурою в Києві був І. Світличний, а у Львові - М. Горинь [4].

Наприкінці 60-х - на початку 70-х років самвидав остаточно викристалізувався. Налагодилися канали його поширення. З появою в 1970 р. самвидавського журналу "Український вісник" більшість "видавців" згуртувалася довкола цього журналу, який видавали в Києві та Львові. Вплив самвидаву став досить швидко поширюватися. Виникла своєрідна "Партія самвидаву". Такі найважливіші самвидавські документи як "Інтернаціоналізм чи русифікація" І. Дзюби, "Репортаж із заповідника імені Берії", В. Мороза, його ж "Серед снігів", "Приєднання чи возз'єднання" М. Брайчевського та інші перекладалися багатьма мовами, з цими творами знайомилися читачі багатьох країн [5]. Все це становило певну небезпеку для комуністичної ідеології та всієї системи радянського тоталітаризму.

У 1972 р. КГБ за вказівкою верхівки КПРС провело в Україні (та й по всьому СРСР) масові арешти не тільки "видавців" та читачів, але й тих, хто міг бути постійним читачем самвидаву. Цей "генеральний погром" практично зруйнував структуру самвидаву, став ударом для свідомого українства. Проте вже в 1976 р. самвидав частково відновлюється як частина діяльності УГС. Проте, це вже була інша сторінка історії визвольного руху в Україні.

Досвід, пов'язаний з самвидавом, має неабияку цінність з різних боків - політичного, морального, інтелектуального. Він цінний для нас також і тим, що це була спроба побудувати демократичне суспільство, до якого прагне нині Україна.

1. Касьянов Г. "Незгодні": українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. - К., 1995. - С.90.
2. Український вісник. - 1976. - № 1-2 (січень-травень). - С.3.
3. Прокоп М. Анатомія українського руху опору // Сучасність. - 1974. - 19. - С.90.
4. Дибич О. Самвидав у Києві // Сучасність. - 1970. - 4.9. - С.90.
5. ЦДАГО України.-Ф.І.-Оп.25. - Спр. 698. - Арк.52.

КІНЕЦЬ.